Референдум, чи Майдан?

Яким чином ми можемо впливати на прийняття рішень органами влади? Так, щоб до нашої думки одразу прислухались? Щоразу виходити на вулиці? Чи, може, є і інші способи?

 

У статутах місцевих громад прописано цілий ряд механізмів місцевої демократії. Власне, це єдине, чим на справді можуть бути корисні ці статути. Отже, громадяни, зазвичай, мають інструменти громадських слухань, громадської ініціативи, загальних зборів, електронних петицій та місцевого референдуму. Можливість проведення місцевих референдумів чітко прописана статтею 7 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

 

Остання форма мала би бути чи не найголовнішою в ієрархії інструментів громадського впливу, проте вона повністю заблокована на законодавчому рівні. Справа в тому, що пункт 5 статті 7 вищезгаданого закону передбачає:

«порядок призначення та проведення місцевого референдуму, а також перелік питань, що вирішуються виключно референдумом, визначаються законом про референдуми».

Однак, на даний час Закону України «Про референдуми» не існує. До 6 листопада 2012 року діяв Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», який втратив чинність на підставі Закону України «Про всеукраїнський референдум». Але цей новий закон від 2012 року не передбачає питання порядку організації та проведення місцевих референдумів.

 

Закон протягнули в останній день існування парламенту V-го скликання за часів Януковича. Його мета – закріплення, місцевого референдуму як інструменту управління на низовому рівні саме за владою, а не за громадянами. Тому законодавство про референдуми необхідно приймати наново.

 

Станом на сьогодні, єдиний проект, зареєстрований у Верховній Раді України, це законопроект № 2535 від 3 квітня 2015 року «Про всеукраїнський та місцеві референдуми за народною ініціативою», поданий депутатами від «Опозиційного блоку». Він був розроблений рухом «Український вибір – Право народу» Віктора Медведчука ще у 2012 році. Альтернативний проект закону також розробляють експерти Реанімаційного Пакету Реформ, але його поки немає.

 

Місцевий референдум – це інструмент, який потрібен не політикам і не чиновникам, а нам, простим громадянам. Він дозволяє впливати на рішення місцевої влади. Там, де працюють механізми прямої демократії, не відбуваються Майдани. У них просто немає потреби, коли влада прислухається до думки громадян.

Наприклад, місцевий депутат зрадив довіру виборців, вчинивши щось неприпустиме (взяв хабара і був затриманий оперативниками або обманув із передвиборчими обіцянками). Чи повинні виборці чекати наступних виборів, щоб проголосувати проти нього? Чи чекати, доки його засудять? Чи повинні виборці сподіватись на його совість, яка змусить його самого скласти мандат?

 

Ні! Ні! Ні! Якщо народний обранець нечесний, тоді кожна хвилина його перебування на посаді – це збитки для громади. Тому його слід негайно звільняти, або відкликати. Чи, може, сам чиновник подасть у відставку? Практика показує, що це відбувається вкрай рідко. Тому громадяни повинні мати можливість робити це самі.

 

Або інший приклад. Чиновники вирішили забудувати сквер в центрі міста – вирубати дерева і побудувати черговий торгово-розважальний центр. Продали землю забудовнику, порушивши законодавство і не запитавши громаду.

 

Зробили це всупереч генплану, з порушенням процедури, але забудовник вже має документи на руках. Громада, звісно, проти, адже зелених зон у місті і так майже не лишилось. Що робити громадянам? Звертатись до суду? Поки триватиме розгляд, об’єкт збудують і почнуть там працювати. А після цього сквер вже не повернеш…

Люди повинні мати чіткий і ефективний механізм скасування таких рішень. І місцевий референдум чудово виконує функцію і запобіжника корупції, і механізму політичної відповідальності. Чому ж його досі відмовляються впроваджувати?

 

По-перше, жоден політик та чиновник не хоче віддавати механізми прямого впливу на нього та його роботу в руки простих громадян. Але вголос про це вони ніколи не скажуть. Тому публічно озвучуються інші аргументи, такі як «загроза сепаратизму».

 

Ось так ми і підійшли до «по-друге». По-друге, нас переконують у тому, що якби існувало законодавство про референдуми, то кримський та донецький референдуми могли бути законними. Але це неможливо. Місцеві референдуми не можуть відбуватись з питань, які не відносяться до компетенції органів місцевого самоврядування. Тобто, не може бути винесене на місцевий референдум питання про від’єднання від України чи питання щодо зовнішньої політики нашої держави.

 

А якби таке б і відбулось – це було б так само незаконно, як і «референдум» без відповідного закону, що ми й отримали на виході.

 

Третій аргумент патріотичних сил - якби ми мали діючий закон про місцеві референдуми, декомунізація була би вкрай ускладнена. З цим, звісно, варто погодитись. Але так само варто нагадати, що процес перейменування радянських топонімів майже завершено, і для декомунізації це більше не створюватиме загрози. Більшість громади завжди проти перейменувань як в один, так і в інший бік. Нові топоніми навряд чи хтось чіпатиме після прийняття нового закону, і приклад перейменованого Кропивницького це яскраво демонструє. З кожним місяцем напруга спадає, бажаючих знову перейменовувати місто стає все менше, і зрештою звузиться до купки маргіналів.

Четвертим і чи не найголовнішим аргументом є страх перед популізмом. Приклади референдумів у Великій Британії та Нідерландах, коли популістичні партії мобілізували малоосвічених виборців і домоглись перемоги своєї позиції, дають значні підстави для подібних побоювань.

 

Однак ми маємо і приклади референдумів у Швейцарії, коли люди на референдумах говорили «ні» таким питанням як підвищення пенсій чи впровадження нових соціальних виплат.

 

Отже, кого нам треба більше боятись? Безвідповідальних виборців чи безвідповідальних політиків, яких вони обирають? Чи піде «безвідповідальний виборець» на референдум? І чому ж тоді ніхто не говорить про обмеження права голосу для цих «безвідповідальних»?

 

Чи зможуть «проросійські сили» використовувати інструмент місцевих референдумів проти України? А тут все в наших руках. Кухонний ніж також можна використати як смертельну зброю, однак ми не відмовляємось від нього лиш через цю потенційну можливість.

 

Якби Росія могла зібрати голоси для проштовхування потрібних їй питань на місцевих референдумах, вона б це робила вже зараз через політиків у місцевих радах – це було б ефективніше і надійніше.

 

Якщо громадяни не матимуть шляхів висловлювати свою думку на референдумах – вони робитимуть це на Майданах. То чим простіше скористатись ворогам?...

 

Місцеві референдуми потрібні не ворогам, вони потрібні громадянам, щоб зробити свою країну кращою. І сьогодні єдиною перешкодою для цього залишаються депутати ВРУ…  

 

Дмитро Сінченко, для ЛІГА.Блоги

Оставить комментарий

Комментарии: 0
аналітична платформа "YouControl"
аналітична платформа "YouControl"
сайт Асоціації Політичних Наук
сайт Асоціації Політичних Наук
сайт Всеукраїнської ініціативи "Рух Державотворців"
сайт Всеукраїнської ініціативи "Рух Державотворців"
Повний перелік матеріалів сайту шукайте за посиланням, клікнувши на банер
Повний перелік матеріалів сайту шукайте за посиланням, клікнувши на банер

Подобається сайт? Поділись посиланням із друзями у соцмережах!