Я ніколи не мав ілюзій

Ти - патріот, ти стояв на Майдані,
Та не патріоти ті "лідери" ср...ні,
Що через посади пересварились...
Та свобода не вмерла, бо МИ - не змирились!
Дмитро Сінченко


Країна обрала нового президента. Я не називатиму його прізвища, поки не відбудеться інавгурації. Не хочу схибити... Сьогодні можна бути впевненим лише в одному - майбутнього українського керманича підтримує лише близько 12 мільйонів - тобто - менше чверті українців.

 

Решта не вважає його своїм лідером. Влада - нелегітимна...

 

Якщо раніше Україна була поділена на 2 табори - помаранчевих та біло-блакитних - сьогодні можна виділити інші групи. Це ті, хто ще має ілюзії та надії на те, що система зміниться сама собою (вони прийшли на вибори і підтримали одного з кандидатів), і тих, хто відмовляється жити за її правилами (вони не підтримали жодного з "двох зол" або просто не пішли голосувати).

 

І тому сьогодні не може бути мови про новий Майдан, який збираються організовувати обоє кандидати. Їх не підтримають навіть їхні виборці.

 

П'ять років тому українці повстали проти спроб змінити їхнє волевиявлення, і відстояли свої права. В холодну пору українці вийшли на вулиці і об'єднались заради спільної мети. Неможливо передати словами тих світлих почуттів взаємодопомоги, братерства, радості, які переповнювали душі учасників революції.

 

Я, як і решта, був безпосереднім учасником тих подій. Я не стояв на сцені, не голосував у сесійній залі Верховної Ради, однак також зіграв свою роль в організації акцій громадянської непокори. Ця тема не залишає мене байдужим, і мені приємно згадати про ті часи і про свою участь у загальній справі.

 

І що ми бачимо сьогодні? Ті, хто п'ять років тому стояв на великій сцені Майдану, сьогодні порозходилися по своїх "тусовках", перейшли у ворожі табори. І зустрічаються члени цих "таборів" лише на телевізійних "Свободах" для того, аби облити один одного брудом і з'ясувати хто більше "зрадив Майдан".

 

Але ж зрадили вони всі. Всі, хто опинився при владі, і продовжив справу попередників (Кучми та Кравчука).

 

Та чи могли вони зробити інакше? Вони пробудили в душах українців національну свідомість, однак ніхто не знав, що з нею далі робити.

 

Розчарування - це саме те відчуття, яке притаманне більшості "маленьких українців", які брали участь у цій революції. Чому вони його відчувають? Бо політики, що прийшли до влади на хвилі народного протесту, не виправдали очікувань народу?

 

Тому що через свої меркантильні інтереси помаранчеві лідери посварилися і не змогли разом здійснити свої обіцянки?

 

Я вважаю, що насправді вся справа у лінощах, халатності та наївності. Адже наївно думати, що лідери Майдану - це якісь унікальні ідеальні істоти, які не мають власних меркантильних інтересів, і тому вони служитимуть виключно нам, своїм виборцям, прекрасному українському народу, який подарував їм владу.

 

Наївно думати, що в системі, невід'ємною складовою частиною якої є корупція (а без неї українська владна система просто не існуватиме), людина (навіть якщо її руки "ніколи не крали") не спокуситься на те, щоб почати красти разом з усіма (бо інакше відбудеться "відторгнення" - викинуть ті, хто вже спокусився).

 

В західному світі існує на генетичному рівні страх перед Богом. В пострадянських країнах існував страх перед репресивною машиною тоталітарної системи. Зникла система - зник і страх. Механізму створення відповідальності влади перед народом не було запропоновано.

 

І в цьому криється халатність українця. Адже неможливо вимагати відповідальності від безвідповідальної системи. А лінощі - в тому, що ніхто цього механізму не шукав. Зробили революцію, і роз'їхались по-домам, сподіваючись, що все буде зроблено кимось. А нам для цього вже не потрібно докладати зусиль.

 

Маємо визнати - справу не було доведено до кінця, тому вимагати чогось від цих "лідерів" - немає сенсу.

 

І все ж, я ніколи не розчаровувався в Помаранчевій революції. Бо я ніколи не був зачарованим. Якби мене запитали, чи пішов би я на Майдан у далекому 2004-му, знаючи, чим це обернеться для нас сьогодні, я не роздумуючи відповів би: "Так!".

 

Я ніколи не мав ілюзій. Мої очікування виправдались - Україна справді наблизилась до реалізації свого потенціалу. Український народ довів, що від нього дійсно багато залежить. Ми піднялись на голову вище у своєму розвитку.

 

Як би дивно це не виглядало, але найголовніший наш здобуток - різке загострення всіх хронічних недуг державного організму. Загострення - це вже ознака одужання. Вони були і раніше, але у прихованій формі. Ми побачили систему у всій "красі". Ми зрозуміли, що вона неправильна. Ми задумались, як зробити так, щоб її виправити. І ми побачили, що зможемо це зробити.

 

Свобода слова дозволила нам відкрито говорити. Чим більше неконтрольованої інформації потрапляє у простір - тим більше джерел та матеріалів для аналізу отримують думаючі люди. Відкриті переломи лікуються легко і швидко.

 

Влада у Східній цивілізації насильно закриває очі та вуха своїм громадянам, щоб вони не бачили недоліків державної системи. Люди ж Західної - самі закривають очі на ці недоліки, адже їм так зручніше. Вони ситі і задоволені життям, їх цікавлять виключно дріб`язкові питання. Інтерес до глибокого аналізу вони рідко виявляють.

 

Натомість ми, на відміну від Заходу, голодні , і голод змушує нас думати. І, на відміну від Сходу, ми маємо над чим думати...

 

Помаранчева революція - це диво. Ми стаємо свідками великих змін. І їх центр знаходиться в Україні.

 

Дмитро Сінченко, для інтернет-видання "Українська Правда"

Оставить комментарий

Комментарии: 0
аналітична платформа "YouControl"
аналітична платформа "YouControl"
сайт Асоціації Політичних Наук
сайт Асоціації Політичних Наук
сайт Всеукраїнської ініціативи "Рух Державотворців"
сайт Всеукраїнської ініціативи "Рух Державотворців"
Повний перелік матеріалів сайту шукайте за посиланням, клікнувши на банер
Повний перелік матеріалів сайту шукайте за посиланням, клікнувши на банер

Подобається сайт? Поділись посиланням із друзями у соцмережах!