Система колективної безвідповідальності

Програма парламентського стажування «Помічник голови Комітету Верховної Ради України», яку я закінчив цього року, наштовхнула мене на глибокі роздуми. Я не пішов працювати помічником депутата, в секретаріат Комітету, на державну службу... це все мені прийшлось не до душі.

 

Однак я отримав те, за чим ішов, — для чого писав конкурсну анкету, проходив співбесіди, майже рік допомагав у роботі Верховній Раді, заради чого залишив роботу і спокійне життя у своєму рідному місті й переїхав до столиці. Мені, зрештою, стало зрозуміло, які причини неефективності державного механізму, кризового стану всіх ланок суспільства, і що саме нам необхідно змінити.

 

Стажуючись саме в тому комітеті, який мені був цікавий з моменту написання конкурсної анкети — державного будівництва та місцевого самоврядування, — я отримав доступ до самих основ, стовпів та фундаменту, на яких стоїть вся державна машина. Цей комітет — основний та базовий в системі Верховної Ради. Однак я дуже ясно помітив, що на сьогодні він вже нікому не потрібен. Рішення приймаються не там. Рішення приймаються не ті, які нам необхідні. Держава працює неправильно.

 

У чому неефективність державного механізму? Надмірна забюрократизованість, корумпованість, непрофесійність, дублювання повноважень і купа інших негараздів — насправді лише лежать на поверхні. Щоб їх помітити, зовсім не обов’язково бути всередині Системи. Пройшовши курс «Аналіз державної політики», мені запам’ятались два найголовніші правила аналізу — дивитись туди, де проблему ще не помітно, і постійно аналізувати середовище стейкхолдерів (зацікавлених сторін).

 

Саме це я і спробував зробити. І виявилось, що система нашої влади — це «система колективної безвідповідальності». Всі органи влади мають безліч повноважень (які, чомусь, також розподілені безглуздо) — але ніхто ні за що не відповідає! Ще з курсу «Основи менеджменту» (який викладався факультативно ще в школі) я засвоїв просту істину: де відповідає більше одного — там не відповідає ніхто. Відповідальність є особистою та індивідуальною якістю, а тому не може бути розподілена в принципі.

 

Ми ж натомість маємо Президента, Кабінет Міністрів, 450 народних депутатів, Секретаріат Президента, Раду національної безпеки та оборони та купу спеціальних органів. Їхні повноваження перетинаються, дублюються, суперечать одне одному... Міністри мають купу заступників, половина з яких — перші(!)... а коли приходить час за щось відповісти — всі до одного «переводять стрілки».

 

Навіщо нам 450 народних депутатів, якщо закони пишуться їхніми помічниками або консультантами секретаріатів комітетів? Хто відповідає за незворотні наслідки неякісних, відверто лобістських законодавчих актів, які завдають мільйонні збитки державному бюджету? Навіщо нам прем’єр-міністр, який не в змозі побудувати свою власну вертикаль виконавчої влади? Навіщо нам Президент, який не має впливу на призначення Кабінету Міністрів? Навіщо нам суди, які формуються іншими гілками влади, тож про яку об’єктивність прийняття судових рішень можна після цього говорити?

 

Раніше я думав, що вся проблема —в тих, хто обіймає вищі державні посади. Тепер я розумію — всюди звичайні люди, зі своїми перевагами і недоліками. Однак люди, які там є, не зацікавлені у виконанні законів. Не зацікавлені, тому що їм не обов’язково виконувати свої повноваження ефективно — їм за це не передбачено жодної винагороди і жодної санкції. Так само, як не передбачено того механізму — як вирахувати ефективність керівництва. Тому, прийшовши до влади, кожна людина отримує лише мотивацію якнайбільше заробити, використовуючи службове становище. Відповідальність може торкнутись лише нижчих ланок влади, і зовсім не через неефективну роботу, а в разі конфлікту зі своїм керівництвом.

 

Тобто каста «недоторканих» відгородилась від всього іншого суспільства законами і бар’єрами, які стоять на заваді потраплянню в систему сторонніх осіб. І, в той же час, ними створена система, при якій вигідно бути слабким, лінивим, пасивним і безвідповідальним боягузом. Якщо ти не створюєш сім’ю — отримуєш допомогу від держави як мати-одиначка. Якщо ти не йдеш працювати — отримуєш допомогу по безробіттю. Якщо ж ти вирішив офіційно влаштуватись на роботу — віддаси половину заробленого на утримання тих, хто не працює. Якщо ти сплатиш чесно всі податки — залишишся без прибутків.

 

Лікарю вигідно, аби його клієнти частіше відвідували лікарню і вживали як можна більше ліків. Коли ти вступаєш до вишу — тобі вигідно мати довідку про інвалідність або сирітство. Викладачу абсолютно байдуже, як засвоїли матеріал його учні, й чи цікаво він викладав матеріал. Учням байдуже, яку оцінку за свої знання вони отримають, і чи отримають вони хоч якесь знання взагалі. Диплом про вищу освіту стає останнім другорядним аргументом при прийомі на роботу.

 

Уряд у нас працює в першу чергу для часткового задоволення інтересів пенсіонерів та інвалідів — адже це найслухняніший, найдешевший та найнадійніший електорат. І ніхто не думає про завтрашній день — коли вони самі стануть пенсіонерами, а покоління, яке вони виховали, вже не зможе їх прогодувати, адже їх не навчили працювати ефективно. Ми не маємо жодної стратегії розвитку держави, а прийняті цільові програми практично не фінансуються...

 

Якщо так і далі триватиме — рано чи пізно постане питання про доцільність існування Держави Україна. Неправильний принцип функціонування держави породжує неправильну систему влади та неправильні цінності. Відсутність чіткої мети існування держави та критеріїв її досягнення призводить до її самознищення. І це дійсно може статись, якщо не буде проведено швидких і ефективних реформ. Їх необхідно провести без всенародних обговорень, без консенсусу коаліцій та опозицій, а вольовим і відповідальним рішенням керівника держави.

 

Необхідно ліквідувати невластиві українській державотворчій традиції псевдодемократичні цінності. Верховна Рада має право на існування лише дорадчим органом Президента. Тоді до неї зможуть потрапити люди, що дійсно вміють писати закони, необхідні державі. Президент повинен отримати право повністю формувати виконавчу структуру влади — лише тоді він зможе відповідати за все, що відбувається в країні. Заробіток його має залежати від загальноекономічних показників, а відповідати він повинен своїм майном, свободою і життям — лише в такому разі він буде зацікавлений у процвітанні своєї держави.

 

Право голосу необхідно надавати лише тим, хто працює, — тоді влада не зможе «купувати» голоси «утриманців». Для того, щоб ефективно контролювати діяльність влади, необхідно створити контрольно-ревізійний орган, що включатиме систему судів, виборчих комісій та моніторинговий комітет, що аналізуватиме виконання передвиборних програм. Він має формуватись незалежно від президентської вертикалі й фінансуватись за відсотки від ВВП.

 

Ці та багато інших міркувань я знайшов і усвідомив, будучи в самому епіцентрі української політики, і тепер я маю нове завдання — втілити ці міркування в життя шляхом приходу до влади та перезавантаження системи. Я виконуватиму описану мною програму незалежно від того, хто переможе на президентських виборах, адже, на відміну від більшості сучасних українських політиків, я відчуваю на собі відповідальність за долю країни.

 

Хто, якщо не я?..

 

Дмитро Сінченко, для Всеукраїнської щоденної газети «День»

 

Оставить комментарий

Комментарии: 0
аналітична платформа "YouControl"
аналітична платформа "YouControl"
сайт Асоціації Політичних Наук
сайт Асоціації Політичних Наук
сайт Всеукраїнської ініціативи "Рух Державотворців"
сайт Всеукраїнської ініціативи "Рух Державотворців"
Повний перелік матеріалів сайту шукайте за посиланням, клікнувши на банер
Повний перелік матеріалів сайту шукайте за посиланням, клікнувши на банер

Подобається сайт? Поділись посиланням із друзями у соцмережах!